Нерозумно жити, боячись помилитися або обпектися ...
Ми так швидко привязуємося до людей. Нo так мало з ними спілкуємося. Переглядаємо випадкові фото, сидячи в чотирьох стінах, згадуючи рідкісні фрази недовгих розмов, прокручуючи все в памяті, як кіноплівку, накручуючи себе до стану кипіння.
Нудьгуємо, навіть не встигнувши тoлком їх дізнатися, але все ж шалено нудьгуємо. А потім сидимо вночі на кухні, глoтая холодну каву і думаємо, що робити з цим навязливим бажанням зателефонувати комусь і просто поговорити.
І нічого не робимо, абсолютно.
Напевно, це одна з найстрашніших проблем сучасного суспільства - невміння боротися. Ми просто сидимо вдома і потихеньку звикаємо до відсутності необхідних нам людей, звикаємо до присутності нелюбимих, звикаємо до життя, в якій постійно чогось не вистачає, до відчуттів власного нещастя, але нічого не робимо.
Подивись у вікно. На вулиці гуляють люди: від дорослих серйозних чоловіків, що спізнюються на важливу зустріч, дo юних непримітних дівчат, які вирішили просто так побродити по місту на самоті. І кожна з цих невидимих леді вже встигла пережити свою власну глобальну катастрофу. Але ж пережила. Йде пo місту, посміхається своїм думкам.
І ми переживемо. Кажуть, що людина, яка прожила на світі хоча б один день, могла би без зусиль провести у вязниці сто років, адже у неї вистачило б спогадів для того, щоб не нудьгувати. А тобі є, що пригадати, крім малюнка на шпалерах в своїй кімнаті і рідкісних кoроткіх зустрічей з тими, за якими зараз так дико сумуєш?
Нерозумно жити, боячись помилитися або обпектися.
Попробуй хоть раз не сдаваться,
Не цепляться за вечное "пасс", -
Нам полезно порой ошибаться
И не прятать себя за банальностью фраз!
В этом мире - безумном, кипящем -
Разучились бороться и жить.
Видим странность в простом, настоящем
И смеемся над словом "любить".
Мы скучаем до дикого воя,
Обещаем себе, что пройдет.
Держим память под вечным конвоем,
Словно воды Антарктики скованы в лед!
Мы привыкнем, что рядом нет близких,
Что и не с кем порой говорить.
И на ноль сведены наши риски -
Ошибиться..., а может быть жить?!
Но не делаем главного шага,
Пьем остывший кофе и ждем,
Словно кофе добавит отваги,
Словно этим отчаяньем что-то вернем...
Заучив до деталей рисунок обоев,
Продолжаем скучать и упорно молчать,
Отпускаем мечту без единого боя
И попыток ее для себя отстоять!
Вновь и вновь будем мы недвижимы,
Будем плакать и молча скучать,
Не узнав, как мы сильно любимы
Теми, кто как и мы предпочел промолчать...
войдите, используя
или форму авторизации