Комментарий скрыт

Сто років самотності.
Всі ми, так чи інакше, хворі.
Коли втрачаєш того, з ким дивився на зорі,
Зорі втрачають свою таємничість.
Самотність дивиться вовком у вічі
І вже неважливо : травень, квітень чи січень…
Ізольованість сходить за звичай.

Зазвичай люди не є святими :
Вони навмисно стають чужими
Залишаючи ледь живими,
Випускають внутрішніх монстрів
На безлюдний самотній острів.

Туди не приходять раптові гості,
Бо острів стоїть на старому погості одвічного болю та втрати.
І якщо мене запитають раптом :
«Чи було воно, все ж таки, того варте?»
Так, рідний брате!
Кохання — всякчас того варте!
— Олександр Висоцький

Комментарий скрыт

Комментарий скрыт